– Ви тільки подивіться на цього мерзенного карлика, – сказала Ліззі, коли їм наливали шампанське. – І навіщо таким чудовиськам дозволяють жити на світі?
– Це питання величезної важливості, – посміхнувся Рібер, приємно було осідлати майже коханого свого коника. – Як видавець я намагаюся направити уми читачів на життєво важливі для нашого суспільства проблеми. І нещодавно я домовився з одним лікарем щодо першої з цілої серії високонаукових, доказових статей на користь знищення всіх калік і взагалі неповноцінних прямо при народженні, або, як тільки з’ясується, що вони в якомусь сенсі неповноцінні. Знищувати, звичайно, треба безболісно, адже ми і до них хочемо проявити милосердя, як до всіх людей. І не тільки фізично недорозвинених чи некорисних немовлят, а й старих – всіх старших за шістдесят або, може, шістдесят п’ять або, скажімо, просто коли від них уже немає жодної користі; хворі, непрацездатні тільки висмоктують соки з тих, хто обдарований і енергійний, хто складає молодість і силу нашої нації, заради чого нам обтяжувати їх таким тягарем? Мій лікар має намір підкріпити цю тезу дуже переконливими доказами, прикладами та доказами з медичної теорії та практики та даними соціологічної статистики. Ну і звичайно, туди ж вирушать євреї і потім всі, в кому незаконно змішана кров двох рас, білої і будь-якої кольорової – китайська, негритянська… таке інше. А кожен білий, кого викриють у тяжкому злочині… – тут Рібер лукаво підморгнув своїй дамі, – якщо вже ми збережемо таке життя, то, принаймні, держава подбає, щоб він не міг наплодити інших таких самих.
– Чудово! – вимовила Ліззі. – Тоді б у нас не плутався під ногами цей горбун, і той жахливий дідок у кріслі на колесах… і ці іспанці.
– І ще дуже багато. За наш новий світ! – проголосив Рібер і чокнувся з Ліззі.
/Кетрін Енн Портер, Корабель дурнів/
—
