—
Ірина Кримська
Про соцмережі або Фільтруй базар
—
—
Вони були завжди. Тому наші розпатякування уголос, що фейсбуки та інші соцмережі сприяють нашій деградації — це неправда.
Це просто тусовка, це просто медіа, це просто віртуальне місце комунікації. Але дуже інтенсивне. І щоб не почуватися дискомфортно чи не перевтомлюватися, варто робити паузи, виходити із… щоб знову повернутися.
Бо здорові люди здебільшого потребують перебування у процесах комунікації, обміну інформацією та емоційними реакціями. Інші здорові люди, але з іншим темпераментом, просто мовчки спостерігають — але це теж участь у даних процесах.
А все почалося ще з печер. Первісні люди чи хто б вони не були, тобто люди, які жили у замкнутому примітивному соціумі, були голодні до інформації. Наприклад, повернення з полювання зі здобиччю чи без ставало історією, інформацією, яка приваблювала, манила, зацікавлювала.
Бо це контент.
Людина так влаштована, що потребує наповнення враженнями, знаннями, що прийшли не із свідомості чи підсвідомості. Бо жити лише своїм внутрішнім наповненням здатні рідкісні особистості, дуже високодуховні, коли зникає потреба в інформаційній метушні та емоційній гойдалці. І навіть такі люди починали не з цього. Це ж зрозуміло, що вони прийшли до самодостатності від просто людського бажання говорити, слухати, бути почутим. А вже потім прийшли до того, що самі собі стали джерелом інформації та рефлексії.
—
—
У нас лишилося оте древнє, архаїчне бажання «історій», і проявлялося воно у дитинстві і юності, коли ми всі чамріли і затамовували подих від слів «хочеш, я розповім історію?»…
Навіть прогрес і винаходи працювали на розвиток поширення і обміну інформацією. Від творення образів і текстів, від картин і книг, театру і газет, до телеграфа, телефона, фотоапарата, кінокамери до компів й інтернету. Просто, щоб передати інформацію, враження та рефлексії.
У мене завжди перед очима стоїть сільська замальовка…
Коли жила в селі, влітку дуже зарання вигонили корів «на пашу». Рада була швидко подоїти двох своїх Марту і Лізу й спровадити з хліва і двору, щоб хоча б ще годинку кімарнути, поки діти сплять, бо чекали городи, сіно тощо.
Але завжди була така картинка. В кількох точках уздовж усієї лінії вулиці під ворітьми стояли купки жінок чи бодай дві жінки, які збиралися потеревенити. Це могло тривати 5 хвилин, а бувало і годину.
І увечері так само. І тільки тому, що я надавала перевагу взяти до рук книжку у той же час, не робило мене іншою. Ми всі однаково йшли у пошуку інформації, знаходили, брали, реагували — обмін відбувся, день вдався.
Бо у людей завжди є потреба. І не лише у жінок — попліткувати. Просто чоловіки роблять це по-своєму, діти чи старі — по-своєму…
Бабусі теж мають свої соцмережі, сидячи біля парадного чи на лавці або призьбі.
Соцмережі завжди були. Ми завжди перебували і перебуваємо у їхньому тілі.
—
—
Це не є ні добре, ні погано. Це як жити душі у тілі, тілу — у природі і кліматі, особистості — у родині і товаристві, профколективі чи класі.
Ми живемо у Фейсбуці і поводимося, як у житті. У Фейсбуці є дороги і тротуари, будинки і організації, розваги і видовиська, поліція (моралі — особливо) і психолог, церква і політикум.
Ти можеш просто мовчки йти тротуаром і переглядати мимоволі, що там на дорозі і що уздовж тротуару. Роздивлятися зустрічних перехожих.
Ти можеш вибігти чи виїхати на дорогу, щоб тебе збили, щоб зупинилися через тебе, щоб щось іще…
Ти можеш увійти у найперші ліпші двері або перейти дорогу і увійти у двері там.
Ти можеш зустріти одно-двох-трьох і більше знайомих, друзів чи ворогів.
—
—
Комунікації та обмін інформацією завжди виглядають у своїх алгоритмах однаковісінько — як у реальному світі, так і у віртуальному.
І ось ці образно подані приклади поведінки пожвавимо не мовчазним, а активним вербальним уходженням — а в мережі тобто зробимо дописа у стрічку чи прокоментуємо його. Все те саме, ти говориш, говориш… слухаєш, слухаєш… відповідаєш або ні.
Тебе оточують у людському середовищі так само ті, хто йде з відкритим обличчям і душею, а хтось ховається під вдаваний образ, одягає маску чи макіяж, вдає із себе собачку чи повітряну кульку. Або взагалі блокує свій чи чужий профіль.
Фейсбук — модель нашої інформаційної та емоційної, соціальної та інтелектуальної взаємодії.
Тому не варто ненавидіти соцмережі чи впадати у залежність від них.
—
—
Останній тиждень я пожвавила свою присутність у Фейсбуці кількома дописами. Здебільшого вірші публікую. А тут відрефлексувала на певні явища і події. Виклала декілька дописів.
І чого тільки не почула на свою адресу!
Ну, все, як у житті. Збіглося село, тягали за коси, плювали в обличчя, впивалися зубами у ноги чи одяг. Від «нігодяйка» і «сама дура!» до німої люті чи повчання.
Так, це дуже категоричний образ. Але так легше уявити, до яких емоцій доходить обмін інформацією, особливо, коли твоя оцінка інформації не збігається з оцінками інших. Декого. Не всіх.
Бо тим часом під постами збиралися сотні схвальних лайків. Отже ті коментарі, де мене так люто засуджували, варто було розіслати спамом усім авторам схвальних лайків. Але ні, то вже буде натовп, юрма, колотнеча.
—
—
Коментарі! О, коментарі!
Тут доречно згадати свій газетний чи радійний досвід. Ось, скажімо, вийшла нова стаття чи передача. Якщо вона особливо зачепила, у редакцію рвуться дзвінки, відвідувачі, приходять листи. Це і є коментарі. (Чого тільки не пишуть і не присилають люди до редакцій! Яких тільки теорій чи звинувачень вони не задвигають у слухавку!).
Тепер стало простіше. Все можна відкоментувати, не відходячи від компа, від екрану, на якому текст (або зображення), котрий тебе розчулив чи розізлив. І ти вже вступаєш у діалог і виливаєш усе, що накипіло. Бо публікація це спровокувала, бо сіль втрапила на рану, бо наступили на хворий мозоль, бо чужа парасолька зачепила твоє плече…
Чому я приплітаю свій журналістський досвід? Бо все відбувається під копірку. Бо навіть погрози і штурханина були після публікацій скандальних чи болючих тем.
Тому Фейсбук — це добре. До мордобою і кривавої юшки не дійде. Вилаявся — і все. Вербалізував — і все. Випустив пар — і все. Навіть вбив — і все.
Або котика вигуляв чи сказав щось мудре не-своє про жисть.
Один мій знайомий письменник із Дніпра, Ніколай Лєвітов, назвав соцмережі «щоденником шизофреніка». А у одного журналіста, який веде свій блог у Ютубі, у Володимира Яковенка, є подкаст «Медіафренія». Влучні назви.
Адже інформація має таку силу, що користування нею без запобіжників може призвести до психоемоційних травм, втрати здорового глузду чи конфлікту. І потім ці речі переходять з віртуалу в реал.
У нашій ситуації інформаційна френія підсилюється війною, горем втрат, страхом, тривогою за майбутнє, гострим когнітивом, панівним лицемірством і цинізмом. «Гарний» початок проклала короно-френія.
Ми не захищені від нових і нових малих та великих інформаційних приводів.
Словом, фільтруймо інформацію, фільтруймо базар і діалог.
Бо ми таки потребуємо інформації та діалогу, але один одного ми потребуємо ще більше.
То бережімо один одного хоча б як джерело, носія чи передавача інформації.
З любов’ю Ірина Кримська.
—
—