—
Oleg Kalabskyi
—
—
Отже, сьогодні у нас фільм 1964 року «Лихвар», тобто про чоловіка, який тримає ломбард і звати його Сол Нейзерман. Прізвище дає зрозуміти, що він – потомок Авраама. Як і у більшості євреїв післявоєнного часу, в Сола Нейзермана непроста доля: він пережив концтабір в Європі, а зараз тримає ломбард в Гарлемі, – не найкращому, звісно, районі Нью Йорка.
Пройдене в нацистському полоні не дає спокійно жити для власника заставного магазину. Він переживає те, що сьогодні відоме як ПТСР, тобто пост травматичний стресовий розлад. Сол намагається загнати цей розлад далеко в підсвідомість: єврей, здається вже став беземоційним, прагматичним стоїком, і його не турбує ніщо особисте – лише бізнес. Не тому, що він жадібний, а тому, що так спокійніше. Проте, навіть цей ілюзорний спокій хоче хтось вкрасти: племінники, які живуть повноцінним американським життям; клієнти, які несуть дешевий непотріб і благають непоступливого лихваря про чим більшу суму; коханка, яка теж має непростий життєвий шлях і яка шукає в ньому опору; місцеві кримінальні елементи різного рангу; надокучлива незнайомка, яка лізе в друзі і бажає допомогти втомленій душі Найзермана. Та найбільше за всіх докучає помічник-латиноамериканець, який боготворить Сола і бажає вчитися бізнесовій справі в представника цього підприємливого народу. Проте урок перетворюється на імпульсивну проповідь про втрату віри в Бога Ізраїля, пустозвін біблійних легенд та і, взагалі, екзистенційну кризу. «Єдине, що важливе – це гроші» – вигукує лихвар, здається, не вірячи сам собі. Проте тригер натиснуто: якщо важливі лише гроші, то і ти, значить, не важливий.
Стрес наростає, коли Сол дізнається про страшну правду, яка, здається, пробуджує в ньому людські почуття і ставить перед етичним вибором, а етичний вибір, як відомо, часто іде всупереч життєвій безпеці…
Кілька уроків, які важливі сьогодні:
ПТСР – серйозна проблема, яка часто потребує праці з кваліфікованим працівником (психологом, капеланом, пастором).
Замикання у собі, уникання допомоги, знецінення оточуючих людей веде не до спокою, а навпаки – ще більшої проблеми. Тут треба розрізняти здоровий інтровертизм від асоціальності. Друге призводить до мізантропії і побудови концтабору у власній голові. Можливо, усі ці “надокучливі” люди і були дані для Сола Нейзермана, щоби хоч якось “забуваючи те, що позаду рухатися вперед”. Як вчить Біблія (в якій, щоправда, розчарований головний герой), а за нею повторює психологія: служіння і допомога іншому часто лікує тебе самого.
Звісно, це фільм не для відпочинку і післясмак не такий вже й приємний, адже це важка психологічна, до того ж чорно-біла драма. Проте дивитися варто, адже в 2008 «Лихвар» був включений в Національний реєстр фільмів США, які мають культурне, історичне або естетичне значення.
Кілька слів про знімальну команду.
Сам режисер Сідні Люмет також був євреєм, щоправда, жахи Другої світової війни його оминули, адже батьки ще на початку 20 ст. емігрували в Америку з… Волинської губернії. Виявляється, що один з найбільш відомих кіно-драматургів Голівуду, – навіть трохи наш земляк. Батько режисера, Барух Люмет також мав відношення до мистецтва, тому і знявся в картині про яку ми ведемо мову.
Лихваря грає американець Род Стайгер, який номінувався за цю роль на Оскар, але заповітну статуетку отримав за інший фільм через кілька років. Проте своєю чи не найкращою роботою вважав саме образ Сола Нейзермана.
Окремим плюсом для перегляду можна назвати композитора Квінсі Джонса, який входить в короткий список людей, що отримали «Оскар», «Греммі», «Еммі» і «Тоні». Для «Лихваря» він створив дуже якісний джаз.
Оператор Борис Кауфман – ще одна легенда кіномистецтва, яка також має відношення до Києва (проживав тут певний час в юності, а батько тримав книжний магазин та підтримував бібліотеку).
Морган Фрімен – кінодебют. Проте, я настільки звик його бачити вже старим, що переглядаючи фільм не помітив молодим, а потім дізнавшись, все рівно не зміг знайти його у фільмі.
Ну і багато інших цікавих людей.
Автор: Oleg Kalabskyi
Джерело: тут
—
На додаток
«Лихваря» знімав блискучий кінооператор Борис Кауфман, молодший брат Дзиги Вертова. В «Лихварі» багато було вперше, і стільки було важливих моментів і відкриттів, що про них не можна було не згадати. Тут прозвучав оркестр Квінсі Джонса — мелодію Soul Bossa Nova музикант згодом використав як головну тему у фільмах про Остіна Пауерса.
—
—
Сам Люмет пише у книзі «Як робиться кіно»: «То був фільм про будівництво власних в’язниць: кожним для себе. Почавши з лихварської крамниці, Дік Сілберт, художник фільму, створив цілий каскад клітин: моток дроту, засуви та замки, будильники — все, що тільки могло втілювати пастку, її втілювало. З урахуванням тієї ж теми підбиралася натура. Простір передмість обносився парканами, звужуючи під’їзну площу перед кожним будинком. Для кульмінаційної сцени <...>, коли він каже, що відчуває провину за те, що продовжує жити, ми знайшли будинок у Вест-Сайді з вікнами на залізничне депо… Протягом усього епізоду лунає скрегіт вагонів… образотворчі котурни такого роду бувають часом безцінними».
—
—
«В одному з епізодів Назерман проходить повз паркан із металевої сітки, за яким хлопчаки б’ють малюка. Образи рідних, що терзаються собаками за залізними ґратами концтабору, починають проникати у свідомість Сола. У міру розвитку епізоду я планував повторювати ці спалахи спогадів, поступово подовжуючи їх в арифметичній прогресії – чотири кадри, вісім, шістнадцять, – поки не відтворив сцену-спогад повністю… Кульмінаційним моментом стала сцена в метро. Поступово вагон метро перетворюється на вагон поїзда, який відвозить сім’ю Назермана до концтабору. Все перетворення триває не більше ніж хвилину. Почавши з двох кадрів, я непомітно підмінив один вагон на інший… У міру наростання спогадів Назерман, намагаючись втекти від них, хоче перейти з одного вагона метро до іншого. Він смикає двері, що з’єднують вагони, і ми переходимо в заповнений поїзд, і спогад захоплює нас».
—
—
Квінсі Ділайт Джонс американський композитор, аранжувальник і музичний продюсер. Лауреат понад 25 премій «Греммі» (70 номінацій). Почав грати у джаз-клубах у 10-річному віці. У 18 років вступив до Бостонської музичної школи (нині — Berklee School of Music). Покинув навчання й вирушив гастролювати з оркестром Лайонела Хемптона. 1956 року був музичним директором групи Діззі Гіллеспі. В 1960-х аранжував для Пеггі Лі, Френка Сінатри, Сари Воен, Елли Фіцджеральд. Відіграв немаловажну роль у пошуках Джорджа Бенсона свого стилю; став продюсером відомої пісні цього музиканта — «Give Me the Night». Продюсер альбомів Майкла Джексона «Off The Wall» (обсяг продаж — 20 мільйонів копій), «Thriller» (51 мільйон копій, найбільш продаваний альбом в історії музики) і «Bad» (30 мільйонів копій). Автор музики до 50 фільмів («Маккенове золото», «Нові центуріони», «Остін Паверс», «Убити Білла»).
—
https://www.youtube.com/watch?v=tSRV2rnKyHo
—