—
«Я знав, що в мене чудовий батько. Коли я його востаннє бачив, мені здалося, що він не дуже добре виглядає. Я намагався згадати кожну рису його обличчя. Пам’ятаю його особливий погляд, який буває у сильних духом людей, особливо у тих, хто живе на природі, було видно, що щось не так. Я попрощався з ним, а він дивився на мене зі смутком, очі його ніби говорили: «Я, мабуть, більше ніколи не побачу тебе». Але я не зрозумів тоді цього погляду. І мені від цього було ще сумніше, вина здавалася важчою, адже я підвів батька в той єдиний момент, коли йому потрібна була моя допомога! Якби я був трішки уважнішим! Я знаю цей погляд, бачив його й раніше, багато разів, у Птахи, наприклад, востаннє, та й у інших теж». /Miles. The Autobiography/
—
—
«У Нью-Йорк я приїхав у вересні 1944-го, а не в 1945-го, як це стверджує, нарівні з іншими нісенітницями про мене, жовта преса. Я опинився там під самий кінець Другої світової. Багато молодих хлопців воювали з німцями та японцями, деякі так і не повернулися додому. Мені пощастило: війна закінчувалася. У Нью-Йорку всюди майнула військова форма. Я це добре пам’ятаю. Мені було вісімнадцять, але я був упевнений, що можу грати на трубі, знав, що стану справжнім музикантом, і Нью-Йорк мене не лякав. Ритм життя в Нью-Йорку перевершив усі мої очікування, такого я собі й уявити не міг. Я думав, Сент-Луїс і Чикаго – жваві міста, але Нью-Йорку вони і в підмітки не годилися». /Miles. The Autobiography /
—
—
