Бетмен і Чужі або у відповідь — тиша
Пам’ятаєте отой цинічний анекдот про нас у 90-ті, коли ми ходили на роботу, а зарплати не бачили по пів року і більше? Як там наприкінці роботодавці висловилися? «Скоро ми змусимо цих лохів ще нам доплачувати, щоб ми їм дозволяли приходити на роботу!».
Тоді, у 90-ті, і народився Руслан Дідківський.
В Україні третина пенсіонерів має пенсію до трьох тисяч гривень. Це більше трьох мільйонів літніх і не дуже, хворих і не дуже українців. Я теж належу до них, до категорії «не дуже». Маю пенсію 2500 і тішуся тим. Бо комусь ще гірше.
Завзятий і співочий Руслан Дідківський, який вже став символом міста, теж, мабуть, отримує пенсію у конкретному соціальному розрізі.
Руслана у Малині знають всі. Упевнена.
—
Руслан
—
Колись уперше я його не побачила, а почула — він замітав сухе листя на тротуарі біля фабричного парку. Голосно співав української пісні. Це усміхнуло. Додало настрою.
Згодом довелося спостерігати ситуацію і приходити на зустрічі, де наші відомі волонтери і громадські активісти виборювали законні права хлопця, захищали його у доступний їм спосіб. І врешті у Руслана з’явився опікун і куток.
Хлопця стандартно можна віднесни до «соціально незахищених» — така відома в офіційному вжитку категорія. На те є законні підстави.
Однак у наш час соціально незахищених — чи не половина суспільства.
І крім того, Руслан — особливий.
Він по-своєму соціалізований і по-своєму захищений. Він сам соціалізувався, як зумів. І захищається від недолугостей державної соціальної системи, як уміє.
Відтоді, як місто дізналося кілька років тому історію Руслана, мимоволі відслідковується його соціальна і громадянська активність. Чи може людина з таким статусом, який відносить Руслана до соціально незахищених та особливо вразливих верств, бути соціально зрілим? Чи має право така людина заявляти свою громадянську позицію?
І може, і має. І вміє.
Відколи триває каденція чинного міського голови, Руслан фігурує у даному географічному і адміністративному просторі і устрої як такий собі казковий персонаж — дивак, котрий прибирає місто і співає, створюючи чистоту і настрій.
Зовсім недавно, мабуть, трішки більше року, як хлопець з реальності міської прийшов і у віртуальність фейсбучну. Життя змусило. Він хотів, щоб його почули.
Якщо ви не знаєте Руслана, то, відкривши його профіль, знайдете достатньо інформації про хлопця.
Цікава деталь: з 27 грудня 2022 року і дотепер «не маю місця роботи» (він тоді зареєструвався у Фейсбуці, гадаю).
Подумаєте, не має роботи тому, що він у профілі назвав себе «письменником»? Фейсбучна публіка знає, що Руслан пише вірші. Ну, просто хлопець вважає себе письменником — це ж соцмережа, так себе він почуває.
Ні, вірші Руслан пише для душі і для мережевої спільноти й міського товариства. Але він хоче і має право на робоче місце, на зайнятість, яка б приносила заробіток.
Тобто: насправді роботи у Руслана повно — його постійно бачать у середмісті у процесі прибирання території. (Хочу заздалегідь зауважити, що мені особисто не відомі факти грошової чи матеріальної винагороди Руслану за його натхненне прибирання у супроводі співу. Можливо, є містяни, підприємці, котрі так чи інакше заоохочують хлопця.)
Але всі ці роки Руслан голосно декларує потребу у працевлаштуванні. Він через соцмержі систематично апелює до потенційних роботодавців, до міської влади і міського голови особисто: дайте роботу і зарплату!
А у відповідь — тиша.
—
Олександр
—
І виникає тупе питання: за три роки так і не дали хлопцеві роботу?
Можливо, заважає його особливий статус? Бояться мати справу з дорослою людиною, котра зберегла дитячу та юнацьку безпосередність?
Згодна, суспільству досі непросто освоювати і приймати інклюзивність. Буцім, краще обережно обійти інклюзію, ніж взаємодіяти з нею.
Однак при цій перевищеній обережності вилазить на світ справжня причина: наша незрілість і безпорадність. Натомість асертивності.
Що таке асертивність?
Довідка:
Бути асертивним означає:
— виражати свої думки, бажання, потреби та емоції екологічним шляхом без страху осуду/нерозуміння;
— поважати думки, бажання, потреби та емоції інших людей
— бути відкритим/ою до інших людей;
— усвідомлювати, що ти несеш відповідальність за свої дії та слова, проте не несеш відповідальність за дії, слова та емоції інших людей;
— використовувати активне слухання;
— вміти толерувати свої помилки, а також помилки інших людей;
— усвідомлювати свої особисті межі та право на «ні»;
— усвідомлювати чужі особисті межі та право інших людей на «ні».
То який висновок напрошується? А такий, що Русланові асертивність більше властива, усупереч його інклюзії, ніж чиновникам!
Парадокс Малина чи парадокс всього українського суспільства, не здатного до здорових рефлексій?
Ні. Бо у суспільстві і в Малині є люди, котрим Руслан не байдужий і котрі надають йому підтримку.
Отже узагальнювати і стригти всіх рівно — некоректно.
А чи коректно отак не бачити Руслана впритул?
Тим часом хлопець знову і знову активно прибирає місто. Коли сніжить, відкидає сніг. І пише репортажі з фотозвітами про свою роботу, розміщаючи їх у групах у Фейсбуці. Радіє, тішиться, сподівається, що і ми раді та втішені.
—
—
Жодного разу не бачила ні короткого допису чи відео, де міський голова чи хтось із його команди у такому ж руслі і в таких же емоціях просто подякував би хлопцеві у відповідь.
Одна пані в групі у Фейсбуці тепло і сердечно жартома назвала Руслана Бетменом. Дуже вдало, між іншим. Той відповів: «Я не Бетмен, я волонтер».
Хлопець зріло визначає свою роль і свою місію. Бо те, що він робить — це дійсно волонтерство. (І тому саме волонтери його розуміють і підтримують).
Зрозуміло, що голодним і босим хлопець не ходить. Однак безлике суспільство чи безликий чиновник сприймають Руслана не як такого, кому варто давати гідну зарплату за його труди. Хтось колективний зі статусом «нічого лічного, просто не положено» давно визначився з Русланом — де Руслан, а де Олександр!
Міркую собі, що, можливо, насправді час від часу хтось анонімно і без пихи, без очікування суспільного схвалення, тихо виймає з кишені чи барсетки купюру, якою вимірює свою вдячність цій непростій, але гідній людині.
Людині, яка здатна додати до образу малинця кращих рис на противагу ресентименту, недоброзичливості і невдячності.
Отак наше місто, громада, суспільна мораль цього конкретного адміністративного простору і балансує на умовній осі «Руслан і Олександр (Ситайло)», «Бетмен і чужі». (І це при тому, що хто-хто, а пан Олександр мав би почувати особливу прихильність до Руслана через власний бекграунд — адже він очолював комунальне підприємство і набув позитивної репутації через очищення міста від сміття, облаштування його привабливості і охайності).
—
—
У першого — нуль зарплати, у іншого — зарплата за задекларований рік з п’ятьма нулями.
І обидва — символи сучасного Малина. Обидва — його репутація і гідність.
Дякую, Бетмене! Ти як умієш рятуєш людську гідність і не даєш Малину зганьбитися остаточно.
З повагою Ірина Кримська
—