—
Ірина Кримська
Асфальт крізь коліно вгризається в нерв.
Околиці людні, у квітах.
Ген люди навколішки, скільки сягне
Заплакане око вглядіти.
Звідтам наближається чорний кортеж.
Син їде в село до матусі.
Промінням зірок уцілілих ще веж
Калина обпалена в лузі.
Її піднімемо. Героя — вже ні.
Душа його в тисячних чотах,
Котрі відвойовують у цій війні
Небесну Вітчизну у чорта.
А поки кортеж повертає звідтам.
І мама безсила й всесильна
Летить і летить до синочка. Свята!
До сина, до сина, до сина!
Ця зустріч прилюдна, при свідках біда,
Ця втрата — для кожного втрата.
А мама біжить, як колись молода,
До свого синоні-маляти.
Спішить, аби він не упав, біжучи́,
Колінце не здер би чи ліктик…
А він цим асфальтом ходити учивсь…
Й обабіч рясніли теж квіти…
І бачити Небу і нам мамин лет,
Приреченість кроків до гробу…
Хай скрутить тебе, чорте, в те чорне «zет»!
Хай канеш в пекельну утробу!
…Асфальт приростає до наших колін.
І клякнуть скоцюрблені шиї…
Це був… ні, це наш вбитий рашею син!
І кожен з нас знову сивіє!
/17 вересня 2022 р./
—