—
Ілля Камишанський
Я намагаюся спровокувати русскоязичних християн Німеччини сприйняти біль Українців і проявити до них своє християнське співчуття…
Я не вимагаю від них ніяких політичних оцінок, бо для них це спокуса. Навіть не прошу називати зло злом, бо це є засудження, а “судити – то гріх”…
Просто прошу помолитися за безвинно вбитих мешканців України та за їхніх близьких.
Прошу проявити людську солідарність у стражданнях, які щоденно зазнають сотні тисяч мирних жителів у своїх містах і селах.
Я хочу зчитати з їхніх облич хоча б тінь емпатії… Але в їхніх головах одразу включаються якісь пояснювальні схеми… Їхні очі спалахують якоюсь панікою, ніби їх тягнуть у якусь пекельну небезпеку…
Ці люди, котрі регулярно моляться, славлять Бога, читають Біблію знаходять достатньо причин, чому Українцям НЕ МОЖНА співчувати…
Вони просто не впускають співстаждання до своїх сердець… Емпатія навіть не зароджується в цих стерилізованих душах… Але це ніяк не заважає їм радіти Божій любові, являти благочестя і дар інших мов…
І я ніяк не можу второпати: це як? Як можна бути НАСТІЛЬКИ СХОЖИМ на людину і… не бути нею?
«Ми тепер – діти Божі! Та ще не виявилося, чим будемо…
«Хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить…
Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого» (1 Послання апостола Івана 3:2; 4:20-21)
—