—
Ірина Кримська
—
—
Душа захрипла смерть коментувати.
Загинув.
Підірвався.
Снайпер вбив.
Душа чадІє від своєї “вати”,
від степових – на сході сонця – “жнив”.
Мовчу. І вже мовчатиму затято
до заходу, згасання А-Те-О.
Авжеж не скраю біла моя хата,
проте кривавить у мені геном.
Про жах кричать мої евкаріоти,
а горло втомлене, німе – як ніч.
Мовчатиму про кров і горе доти,
доки стрілятимуть угоди протиріч.
Поцілив снайпер.
Куля.
Гради.
Міна.
Гойдаюся над прірвою Донбас.
Той КОЖЕН – мій геном – в мені загинув.
А Мінськ-Москва-Європа – не про нас.
Що з того, що ви “лайкнули” презирство,
образу, гнів, зневіру, відчай, лють?
Нам ДНК шматовано – пунктиром
вогню прицільного по решті вперто б”ють.
І скільки ще ми – буфер і покора?
Допоки наш гаплоїдний набір
усі, кому не лінь, втискають в шори,
у незалежність нації не вір.
Бо тліє вата і горить на сході,
цеглини із купюр виводять мур…
Нема для порятунку й жменьки лодій,
аби емігрувати від тортур.
Й куди, якщо тримають вже могили?
Й чому? Нехай чорти ізгинуть геть!
І ще ж – нізвідкіля! – снага і сила!
Але і їх туди ж – на схід – на смерть?..
Де наш Ковчег – там вантажі “еліти”.
Де Незалежність – лежнем смерть лягла.
На сході гинуть наші діти-квіти.
Душа захриплася молитися від зла.
Обітниця мовчання. На Фейсбуках
чи у літописах шизоїдних мереж
загиблі і по смерті – в адських муках…
Ми нехтуємо найсвятійшу з меж.
Замовкнути – усе, що можна в неті.
Замовкнути, допоки гине ген.
Ми або ж Ці, або ж – по той бік – ЕТІ.
Вбивають! Відлітають душі ген…
Не знаю… Коментар – священодійство?
Але, однак, усупереч, проте!..
Якесь містичне (благородне?) вбивство –
лайк-постріл у беззахисний портрет.
4 жовтня 2016 року
—
—